МАКСИМ КАВУН – кандидат історичних наук, доцент Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара
***
В статті розглянуто проблему конкурентних взаємовідносин двох урбаністичних об’єктів у Дніпровському Надпоріжжі – паланкового міста Запорозьких Вольностей Нового Кодака та губернського міста Російської імперії Катеринослава – через призму соціокультурних моделей та динаміки процесу імперської урбанізації та колонізації в Степовій Україні ранньомодерної доби (кінця XVIII – першої половини XІX ст.).
***
Географічно-культурний вузол, розташований в середній течії Дніпра, перед Дніпровськими порогами (до 1932 р.), зайнятий зараз мегаполісом на ім’я Дніпропетровськ, в усі історичні періоди був одним із провідних центрів колонізаційної активності на теренах Північного Причорномор’я. Цей мікрорегіональний вузол, такий собі своєрідний «ключ до замирення та засвоєння причорноморських степів» (визначення моє – М.К.), завжди був об’єктом культурно-колонізаційної конкуренції, яка в останнє тисячоліття реалізувалася великою мірою в структурі урбанізаційних процесів, із тенденцією до перманентного неухильного збільшення ролі урбанізаційного сегменту в колонізаційному процесі. Історія урбанізації Дніпровського Надпоріжжя може дати чимало репрезентативного матеріалу для дослідників сутнісних парадигм та результатів колонізаційних та урбанізаційних процесів. Адже протягом кількох століть внаслідок зустрічі та взаємодії різних культурних течій у цьому ареалі паралельно розвивалися або ж змінювали один одного культурно-урбаністичні феномени з різним якісним та кількісним рівнем урбаністичних ознак та різним рівнем сталості (Ігренське місто слов’ян-русичів, Самарь, Кодак, Новий Кодак, Новобогородицьке місто-фортеця, Катеринослав І (Кільченський), Катеринослав ІІ (Дніпровський), Дніпропетровськ – мегаполіс та ін.). Значну перспективу має розгляд урбанізаційних процесів у цьому сегменті Степового Кордону / Пограниччя під кутом зору культурно-колонізаційної конкуренції, результативності такої конкуренції в розрізі «синтез – синкрез» та взаємодії різних урбанізаційних концепцій та інструментів колонізаційної та урбанізаційної активності.
Особливу актуальність має студіювання моментів своєрідного загострення культурно-колонізаційної та урбаністичної активності в процесі культурно-історичних переходів. Територія Степового Кордону України, на думку автора, постає як регіон, де періодично змінювали одна одну колонізаційні хвилі, течії, що несли в собі відмінні культурні сутності. Взаємодія цих культурних хвиль породжувала різні культурні феномени, в структурі яких по-різному синтезувалися або синкрезувалися різні культурні начала. Актуальність таких студій підсилюється характером сучасної доби – також перехідної від радянського / пострадянського культурного дискурсу до принципово іншої реальності, ознаки якої повільно окреслюються на історичному горизонті.
Історіографічне осягнення урбанізаційних процесів у Надпоріжжі в усі попередні етапи здійснювалось, на жаль, виключно під позитивістськими настановами, до того ж скерованими російсько-радянськими владними дискурсами. Наявні класичні імперські візії історичного минулого Надпоріжжя та, зокрема, Катеринослава – Дніпропетровська, незважаючи на дуже цінний накопичений культурний пласт та об’єм фактологічного матеріалу, з певних причин не можуть задовольнити сьогоднішнього дослідника. Новий же етап, відкритий радянською Перебудовою, цілком органічно відповідає постмодерній плюралізації. Емоційна промоція постколоніального вибору спродукувала вибух провокативної історіографії у вигляді «нових хронологій» літочислення Дніпропетровська [9; 33; 34; 35; 36; 37; 37а], але це швидше культурне явище – своєрідна маніфестація здвинутої на маргінес індустріального радянського мегаполісу української ідентичності. Поки що історіографічна та культурно-міфологічна складові розмежовуються дуже повільно навіть на рівні методологічного інструментарію та «правил культурної гри».
Автор цієї статті, що близько двадцяти років займається студіюванням урбанізаційних процесів у Степовій Україні (і передусім щодо Дніпровського Надпоріжжя), стоїть на принципово іншій позиції – а саме того, що в добу пострадянського культурного переходу потрібно зберегти пріоритет наукового дискурсу, й при цьому не можна емоційно відкидати напрацювання попередньої історіографії. На локальному матеріалі Дніпровського Надпоріжжя як одного з сегментів Степового Пограниччя ця дослідницька парадигма реалізується в імперативі, що потрібно системно сполучити різні візії, досягши максимальної органічності та культурного синтезу. В своїй дисертаційній роботі 2003 р. [25] автор вперше розглянув ранню історію м. Катеринослава – Дніпропетровська в контексті локальних та регіональних урбанізаційних процесів. Згідно авторського варіанту, такі процеси в Дніпровському Надпоріжжі нараховують чотири історичні фази (давньоруська, литовсько-польська-козацька, російсько-імперська, радянська, після культурно-політичного здвигу 2004 р. сюди можна впевнено додати ще й пострадянську). На граничних межах кожної з трьох перших фаз виникала конкурентна взаємодія різних урбаністичних структур, згодом культурна конкуренція зосередилася в одній структурі – в міському середовищі Катеринослава – Дніпропетровська аж до сьогодення (дещо детальніше див. [22; 27]).
У цій статті розглядається епізод урбанізаційного процесу на Степовому Пограниччі кінця XVIII ст. – конкурентні взаємодвідносини двох урбаністичних структур: Нового Кодака (центру Кодацької паланки Війська Запорозького) та Катеринослава – як реалізованого російського колонізаційно-урбаністичного проекту в Дніпровському Надпоріжжі. Метою є аналіз характеру цих відносин через призму історичного континуїтету в контексті культурно-історичних переходів на Степовому Пограниччі. Основний методологічний імператив – системний підхід та системно-структурний метод, згідно з яким виокремлюються урбаністичні системи та розглядаються їх взаємовідносини. Хронологія розгляду охоплює XVII – початок ХХ ст., але основна увага зосереджена на подіях кінця XVIII – початку ХІХ ст.
Історія взаємовідносин Нового Кодака та Катеринослава досі не стала предметом повноцінного історичного дослідження. Інтерес істориків та краєзнавців до Нового Кодака (проявився з середини XIX ст.) дійсно був одразу «катеринославоцентричним». Відомості з історії Нового Кодака неодмінно вклеювалися як мозаїчні ілюстративні фрагменти до історіографічних картин початкової історії Катеринослава. Зокрема, такі фрагменти ми маємо в працях Феодосія (Макаревського) [45, с. 133 – 148], О. Єгорова [11, с. 1 – 11], М.М. Владимирова [38], Д.І. Яворницького [49; 50]. В радянський час тема майже не досліджувалася, а поодинокі згадки у краєзнавчих публікаціях запозичувалися з праць попередників. У пострадянську добу серед істориків цієї теми торкалися (за хронологією першого дослідницького наголосу на темі) А.В. Бойко [8], М.Е. Кавун [24; 30; 26; 28; 21; 25; 15; 16; 29; 22], В.Я. Яценко [51], Г.К. Швидько [48; 46], В.С. Старостін [43], І.О. Кочергін [34; 32; 33].
Незважаючи на достатній масив опублікованих інформаційних фрагментів, об’єктивної історіографії Нового Кодака як такої поки ще не існує. З середини ХІХ ст. в міській історіографії Катеринослава стала традиційною думка про Новий Кодак як про перехідну структуру, яка тимчасово виконувала деякі функції губернського міста Катеринослава у 1780-х рр. Декілька рядків з праці єпископа Феодосія Макаревського з цього приводу некритично переписувалися всіма пізнішими дослідниками, включаючи Д.І. Яворницького [49, с. 38].
Детальні дослідження проблеми взаємовідносин Нового Кодака та Катеринослава не проводилися аж до нашого часу. У публікаціях 2005 – 2006 рр. я вперше зробив наголос на необхідності дослідження історії Нового Кодака як урбаністичної структури під кутом зору «боротьби Нового Кодака та Катеринослава» [15; 16]. В авторських розділах колективних монографій «Історія міста Дніпропетровська» [22] та «Днепропетровск. Архитекторы» 2006 р. [29] мною розроблена концепція «урбаністичної конкуренції» Катеринослава та Нового Кодака, яка завершилася повною абсорбцією останнього тільки у першій третині ХХ ст. Ця концепція у розгорнутому вигляді подана в цій статті. Але цих авторських зусиль явно недостатньо для подолання майже двохсотрічного «історіографічного вакууму» в даному питанні.
Історична потреба відійти від політико-ідеологічного дискурсу й перейти у площину наукового аналізу даної проблематики для скорішого заповнення вакууму, поки що сприймається не досить адекватно інтелектуальній відкритості пострадянської доби. Історіографічний вакуум поступово заповнюється, але, на превеликий жаль, із виразним засвідченням позанаукових (передусім, ідеологічно-політичних) чинників, та тим, що можна обережно назвати «боротьбою за авторський пріоритет». Ця практика вповні проявила себе під час дискусій з ґенези Дніпропетровська протягом останніх двох десятиліть і, на жаль, не оминула розглядувану проблематику.
Паралельно з підсиленням теоретико-методологічного та фактологічного простору для наукового дослідження урбанізації Дніпровського Надпоріжжя, починаючи з кінця 1980-х рр. виявилися риси іншого процесу. Дослідження урбанізаційних процесів у регіоні стало постійною ареною культурно-політичних маніфестацій, причому завжди за активної участі колег з «історіографічного цеху». Автор цієї статті схильний вважати цей процес виникнення «нових хронологій» Дніпропетровська не інструментом подальшого наукового поступу, а органічним наслідком пострадянської культурної інерції [17; 18; 19].
Спільним для усіх «нових хронологій» Дніпропетровська є прагнення подовжити історичний вік міста шляхом тверджень про континуїтет Катеринослава з більш давніми, переважно козацькими поселеннями. Спочатку, в кінці 1980-х рр. була висунута т.зв. «кодацька візія» походження Дніпропетровська – від фортеці Кодак, яка сьогодні знаходиться за 2,5 км від південного кордону Дніпропетровська.
Згодом, у низці публікацій 2005 – 2008 рр. зроблена спроба легітимізувати «новокодацьку візію» ґенези Дніпропетровська [41; 39; 37; 46; 34; 32; 33] (визначення моє, аналогічно «кодацькій візії», що нараховує близько двадцяти років).
Тепер уже Новий Кодак як урбаністична структура козацької доби у пострадянський період став об’єктом низки культурно-політичних заяв та науково-популярних публікацій. В останньому випадку будь-яким публікаціям з даного питання передувало надіслання листа у 2005 р. до дніпропетровського міського голови від восьми істориків з вимогою обов’язково прийняти проголошену в листі точку зору. На превеликий жаль, звернення або листи до міського голови від різних груп істориків і не тільки істориків з пропагандою різних «дат заснування» Дніпропетровська стали вже культурно-політичною традицією [18]). Звернення 2005 р. [опубліковано – 14] та 2007 р. [9а] та низка публікацій майже не просунули вперед дослідницький процес, оскільки тексти були переповнені масою самовпевнених помилок і невідповідностей; це спочатку викликало цікаву публіцистичну, але вульгаризовану з наукової точки зору полеміку в пресі (серія публікацій в дніпропетровській газеті «Зоря – Город» осені – зими 2005 – 2006 рр. [14; 33; 13]). Книга «Палімпсест» 2008 р., подаючи масу цікавого фактологічного матеріалу з історії населених пунктів Дніпровського Надпоріжжя XVI – XVIII ст., виявилася, м’яко кажучи, історіографічним розчаруванням. На сторінках книги панує термінологічний безлад, теоретико-методологічна складова майже відсутня, факти з історії різних поселень перемішані докупи, ігнорується історія цілих поселень (наприклад, слобода Половиця). «Вигідні» факти акцентуються, менш вигідні відходять у тінь (див. нижче).
Найбільша невідповідність – різні «дати заснування» Нового Кодака в обох «відкритих листах». У листі 2005 р. – це 1650 р., у листі 2007 р. – це 1645 р. У тексті книги «Палімпсест» взагалі фігурують різні дати на різних сторінках (!) [37а, с. 37, 38]. Автори книги, як свідчить текст, не проводили щонайменших досліджень питання про дату заснування Нового Кодаку (!). А вже встигли провести близько десяти прес-конференцій та «круглих столів» (на які чомусь не запрошували опонентів). Обидві дати списані у Ю.А. Мицика; Мицик в свою чергу, пише без посилання «у 1645, за деякими даними – у 1650 р., виник Новий Кодак» [35, c. 133], в іншому ж місці посилається на Д.І. Яворницького «У містечку Новому Кодаці церква св. Миколая існувала вже 1645 р.» [35, с. 150-151]. Судячи з текстів Феодосія та Д.І. Яворницького, дати згадуються побіжно і без посилання на джерела. Вони є нічим не обґрунтовані, і можуть бути визнані продуктом «історіографічної самодіяльності» краєзнавчих метрів ХІХ ст.
Особливе здивування викликають дивні невмотивовані приклади дискусії в тому сенсі, що окремі сучасні автори (фахівці з іншої проблематики, які до того не мали жодної праці з розглядуваних проблем) прагнуть виглядати перед читачем ледь не першовідкривачами історії Нового Кодаку та взагалі «докатеринославського періоду», при цьому ігноруючи або свідомо перекручуючи напрацювання попередників, та ще роблячи їм незрозумілі закиди. Особисто я схильний вбачати в цьому елемент політико-ідеологічного шоу, або авторську необізнаність із правилами наукової полеміки. Підтвердженням тому такий вислів на мою адресу: «прихильники катеринославської версії, не відкидаючи того факту, що на території нашого міста у XVII – XVIII ст. відбувались урбанізаційні процеси, заперечують їх зв''язок з урбанізаційними процесами, що були започатковані російською владою [6, с. 14], яка у кінці XVIII ст. підпорядкувала собі землі Запорожжя» [34, 27]. Посилання зроблено на автореферат моєї дисертації, проте авторські погляди перекручені, й на жаль, свідомо. Інший подібний приклад з 2008 р.: «якщо говорити про цю дискусію, то дуже вона активізувалася наприкінці 80-х, початку 90-х років. І уже в той час окреслилися два магістральні підходи, які можна назвати козацьким та «катерининським» підходами в проблемі датування міст» [7а].
По-перше, автор цієї статті не може «відкидати» та «заперечувати» етапи урбанізаційних процесів, оскільки ще будучи студентом у своїх роботах [24; 30; 26; 28], а згодом й у дисертації 2003 р. [25] першим розбив «замкнене коло», коли рання історія Дніпропетровська ділилася на (умовно) «докатеринославський» та «катеринославський» період. Я першим поставив питання про розгляд історії засвоєння Надпоріжжя в контексті локальних та регіональних урбанізаційних процесів, висунувши тезу про три фази цих процесів, а також про наявність різних культурних та урбаністичних традицій, котрі й взаємодіяли на Пограниччі в межах дилеми «синтез – синкрез».
По-друге, констатація «катеринославської версії» або «підходу» до ґенези Дніпропетровська, що сам по собі виріс із Катеринослава, є методологічною помилкою, яскравим виявом вульгаризованого розуміння авторами проблем історичної урбаністики та шляхів їх наукового розв’язання. Схоже, що, якщо автори і мають власну парадигму розгляду урбаністичної проблематики (в чому особисто у мене є сумніви), то вона зафіксувалася на рівні середини дев’яностих років минулого століття, коли здавалося, що достатньо вмістити в пресі одну дві статті памфлетичного змісту, написати листа міському голові, проголосивши чергову дату заснування Дніпропетровська «тільки не від Катеринослава, неважливо Першого, чи Другого» (визначення парадигми моє, але по суті своїй об’єктивне – М.К.), зібрати під цим гаслом сотню-другу людей, походити центральними проспектами, скликати в кращому випадку прес-конференцію під назвою «круглий стіл», а потім і розійтись до майбутньої необхідності. Такі хвилі періодично спостерігаються в Дніпропетровську з кінця 1980-х рр. Така парадигма, можливо, була органічною на самому початку Перебудови, як засіб авто-маніфестації та презентації загнаної в підпілля української (не української радянської, а іншої) ідентичності та протесту проти радянських культурних практик.
Сьогоднішня культурна реальність у Дніпропетровську, є, на щастя, суттєво трансформованою, у тому числі з боку наукового поступу. Тому, коли є п’ятнадцять-двадцять років наукових дослідів, приходити й заявляти про себе як першовідкривача, прагнучи «пройтися по попередниках» (в контексті типово радянського дискурсу) є науково некоректним. Цікаво те, що визначення «кодацька» та «катерининська» версії саме у вигляді антиномії ввійшли у науковий обіг… з моєї ж легкої руки в статті 1999 р. [26], присвяченої проблемі літочислення Дніпропетровська, коли автор її був студентом четвертого курсу історичного факультету ДДУ. Але ця стаття кінця 1990-х рр. цілком об’єктивно відповідала як моєму розумінню проблеми, так і розумінню шляхів її розв’язання, і тому я не бачу великого методологічного гріха в тому, що ввів тоді саме такі дефініції. Великим гріхом є продовжувати використовувати ці дефініції зараз, коли їх автор сам «переріс» їх, створивши власну концепцію урбанізації Дніпровського Надпоріжжя на набагато ширших теоретико-методологічних засадах [25; 27; 22]. Декларування простої антиномії «кодацька» (або «козацька») та «катерининська» версія чи візія суттєво спрощує весь процес дослідження урбанізації Дніпровського Надпоріжжя. Мушу висловити жаль, у 1999 р. не міг передбачити, що проголошення саме мною такої антиномії відкриє ідеологічну «шухляду Пандори» та надасть значний простір для сучасних політико-ідеологічних маніпуляцій в проблемі генезису Дніпропетровська.
Головним позитивним наслідком проголошення в пресі як «кодацької», так і «новокодацької візії» є пожвавлення інформаційного фону довкола Кодака та Нового Кодака як історико-урбаністичних артефактів, що заслуговують на вивчення. Однак дієвих заходів в плані збереження уцілілих пам’яток обох Кодаків (які ледь жевріють) або об’єктивного вивчення з боку авторів «візій» зроблено не було. У підсумку маємо ситуацію, коли, прагнучи подолати крайнощі російсько-радянського культурного дискурсу, опоненти впадають в інші крайнощі, а наукова справа майже не рушить з місця.
На моє глибоке переконання, наукове вирішення історико-урбаністичних проблем ніяким чином не знаходиться в площині ідеологічно-політичній, хоч і має цивілізовано корелюватися з цією сферою, зважаючи на умови пострадянської культурно-політичної інерції. Дійсно, історія багатьох населених пунктів «докатеринославської доби» в Надпоріжжі практично не досліджувалася, та й рання історія Катеринослава має істотно міфологізований характер, але вийти з цього «замкненого кола» можна лише шляхом наполегливого наукового студіювання проблемних моментів, опрацювання нових масивів джерел, та пошуку інформації з наявних джерельних комплексів – проте не шляхом періодичного надсилання петицій до владних установ, й видання згодом (не перед надісланням листів, а опісля!) низки публікацій в пресі.
В сучасному Дніпропетровську повторилася ситуація, коли за умов украй незадовільного рівня дослідження урбаністичних та краєзнавчих проблем в реаліях пострадянського Дніпропетровська, можливо, обумовлені потребою доби культурні ініціативи вульгаризуються, якщо за діло беруться радше енергійні пропагандисти своїх культурно-ідентичнісних поглядів, але не експерти з проблем, про які йдеться в красномовних петиціях до влади та науково-популярних роботах на їх підтримку – в даному випадку, це історія взаємовідносин Нового Кодака та Катеринослава. Можна виважено демонструвати прагнення до фахового дослідження проблеми, однак публікації, про які йде мова, навпаки, насичені типово посттоталіттарною хворобою – «наше вчення єдино вірне, давайте знищимо старі» (визначення моє – М.К.). Таким чином, в останні роки вкотре перетнулися в Дніпропетровську науковий та культурно-політичний дискурси, замість суто наукового продукту спровокувавши появу ще однієї з багатьох «нових хронологій» міста (погляди автора статті на ці проблеми див. [17; 18; 19]).
Рівень перемішування понять в дивній методології опонентів яскраво засвідчують такі рядки: «Як відомо, будь яка система або структура має певний набір компонентів, які врешті-решт складають цю систему. В нашому випадку, цими компонентами є критерії, які дозволяють нам характеризувати певне поселення як місто» [34, с. 27]. Далі ця методологія заявила себе з повною силою: «З’ясувавши той факт, що за основними ознаками Новий Кодак мало чим відрізнявся від раннього Катеринослава, повернемось до питання про наявність чи відсутність спадкоємності між ними. Чи існує між ними, як влучно висловився дніпропетровський історик О.А. Репан, «склейка»?» [34, с. 28]. Коментувати оцю «склейку» я не буду, хай мої дніпропетровські колеги розберуться й у поняттях, й у мотиваціях, й у висновках. Цікаво, що книга «Палімпсест» 2008 р. (її останній розділ, присвячений обґрунтуванню «спадкоємності» та «трансформації»), яка заявлена як прогрес в осягненні проблем урбанізації Надпоріжжя, за своєю аргументацією практично не відрізняється від уже опублікованих у 2005 р. матеріалів першопрохідців «новокодацької візії», передусім, Г.К. Швидько та І.О. Кочергіна, а ці публікації, в свою чергу, за своїм «козакоцентризмом» нічим не відрізняються від текстів Ю.А. Мицика 1988 – 1997 рр. Різниця одна – спочатку ядром урбанізації Надпоріжжя самовільно був оголошений Кодак (Старий), а з 2005 р. Кодак Новий. При цьому, відходячи від «катеринославського» урбаністичного пласту, автори обох «візій», міцно зафіксовуючись на козацькому періоді, повністю ігнорують більш ранній давньоруський період, який теж не вписується в козакоцентричну схему. А саме цей давньоруський етап, на наше глибоке переконання (за сучасним станом джерельних матеріалів) і має єдине право вважатися паростком урбанізації Дніпровського Надпоріжжя. Приємно, що тут є уже напрацювання як археологів, так і краєзнавців.
Цей текст має на меті дещо розширити горизонти студіювання урбаністичних проблем та питань на матеріалах надзвичайно цікавого сегменту українського Степового Кордону, як Дніпровське Надпоріжжя ранньомодерної доби, звичайно ж, у контексті колонізаційних процесів у цілому Північно-Причорноморському регіоні. Тут піде мова про якісно інший рівень осягнення урбанізаційного процесу в Дніпровському Надпоріжжі початкової фази імперської колонізації.
Ось стислий перелік проблем історичного розвитку урбаністичного об’єкту Новий Кодак (саме проблем, а не питань), які потребують об’єктивного та виваженого (неупередженого) дослідження: 1) ґенеза Нового Кодаку; 2) статус Нового Кодаку в запорозькому справочинстві та свідомості мешканців Степового Пограниччя XVII – XVIII ст.; 3) роль Нового Кодаку на ранньому етапі формування Катеринослава: правовий, соціально-демографічний, територіальний аспекти; 4) абсорбція Нового Кодаку Катеринославом як епізод й одна з моделей урбанізаційного процесу в Надпоріжжі й Степовій Україні: чинники, етапи, особливості, результати.
Завданнями даної роботи є 1) розставити дослідницькі акценти в дослідженні цих питань (об’ємні висновки робити ще передчасно); 2) зробити спробу вирізнити типологічні ознаки Нового Кодаку та роль в урбанізаційному процесі; 3) показати головні тенденції взаємовідносин двох об’єктів в контексті проблеми континуїтету та культурно-історичних переходів в урбанізаційній динаміці.
У свій час я ввів тезу про те, що урбанізаційні процеси в Степовому Причорномор’ї проходили у вигляді декількох різнохарактерних потоків, що спричинило фактичне формування кількох культурних урбаністичних традицій (турецько-татарської, литовської, козацької та ін.) [25, 20; 27]. Головним чинником, що зумовлював типологію міст, була нестабільність військово-політичної ситуації; відповідно до другої половини XVIII ст. тут домінував тип міста – центру концентрації військової сили та адміністративного управління, водночас, із різним рівнем розвитку економічних функцій.
Друга половина XVIII ст. характеризується стабілізацією в Північному Причорномор’ї й засвідчує еволюцію типології міст в тому сенсі, що економічна функція дедалі зростає, висуваючи вимоги трансформації давніх та формування нових міст – поліфункціональних центрів, позбавлених явного домінування усталеної на даній території військової функції, натомість – з комплексом розвинених адміністративної, економічної та культурної функцій. Ця тенденція в історичній перспективі стає домінуючою.
В останній чверті XVIII ст. різнохарактерні місцеві урбанізаційні потоки були скеровані й інтенсифіковані російським урядом в руслі власної колонізаційної політики. Виникає й інтенсифікується новий урбанізаційний потік, який розвинувся на власній підоснові, проте частково поглинув менш інтенсивні урбанізаційні потоки XVII – XVIII ст. Втрачає домінуюче значення тип міста – центру концентрації військової сили. Інтенсивно проходить виникнення нових міст, лише опосередковано пов’язане з попереднім урбанізаційним досвідом. Виникає новий для даного регіону (за винятком Криму) тип міста – поліфункціональний центр; відповідно, становлення нових міст являло собою якісно новий процес, з іншими визначальними характеристиками.
Ключове стратегічне значення території Дніпровського Надпоріжжя в ареалі Середнього й Нижнього Подніпров’я обумовило досить інтенсивний розвиток урбанізаційних процесів, який у цілому віддзеркалив особливості урбанізації регіону. Традиція урбаністичного життя в Надпоріжжі зародилася в давньоруську добу (Ігренське місто ХІ – ХІІІ ст.), заявила про себе як активний чинник життя краю в XVI – XVIII ст. (Самарь, Новобогородицьке місто-фортеця, Кодак, Новий Кодак), та стала безсумнівно провідним чинником історичного процесу в Надпорізькому географічному вузлі в ранньомодерну та модерну добу (Катеринослав – Дніпропетровськ). Автор цієї статті ще 2003 р. висловив думку про існування у докатеринославський період в ареалі Дніпровського Надпоріжжя локальної міської традиції [25, с. 12], у контексті фіксації міських форм життя. З культурного боку, слід казати все-таки не про єдину традицію, а про окремий етап урбанізації з декількома структурами, що належали різним традиціям (Самарь, Новобогородицька фортеця, Кодак та Новий Кодак). Зведення цих різних структур до єдиної культурної традиції було б явним перебільшенням, зважаючи на суттєві ґенетично-типологічні відмінності. Зокрема, Кодак породжений первісно зовнішнім чинником (заснування фортеці урядом Речі Посполитої у 1635 р.), згодом розвиток урбанізаційних процесів спрямовується внутрішніми чинниками (потреба заснування субрегіонального військово-адміністративного центру та господарської колонізації), результатом чого стає виникнення Нового Кодака. Відбувається повільна трансформація типологічних ознак міських об’єктів: від міста-фортеці (Кодак) до міського поселення з більш чітко вираженими економічними функціями, одночасно зі збереженою домінацією військово-адміністративних (Новий Кодак).
На жаль, хронологія та обставини виникнення Нового Кодака поки що залишаються «білою плямою» для істориків. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. на території перед Дніпровськими порогами концентрувалися запорозькі козаки з родинами, т.зв. «гніздюки», які займалися конярством, скотарством та хліборобством. За відомостями Феодосія (Макаревського), щоправда, досі не верифікованими, переправа через Дніпро біля майбутнього Нового Кодака фіксується в кінці XVI ст. [45, с. 426]. Феодосій (Макаревський) також зазначає, що вже у 1650 р. Новий Кодак існував з парафіяльною церквою [45, с. 133]. А.А. Скальковський вважав, що вже в середині XVIII ст. Запорожжя поділялося на 5 паланок, серед яких була й Кодацька, а центром її – укріплене місто Новий Кодак [42, с. 48, 50].
У середині – другій половині XVII ст. провідним центром військової та господарської колонізації в Надпоріжжі лишався Старий Кодак, узятий 1648 р. запорожцями, й переформатований відповідно до своїх потреб (детальніше див. [35, с. 128 – 153]). Однак Старий Кодак вже до зруйнування на початку XVIII ст. російськими військами втратив значення центру урбанізаційного засвоєння. На лівобережжі Дніпра, біля гирла Самари продовжувалася власна лінія еволюції урбанізаційних процесів – комплексний характер міських ознак м. Самарь заміщає домінування військово-фортифікаційного чинника – заснування у 1688 р. Новобогородицького міста-фортеці, у XVIII ст. – Старо-Самарського ретраншементу та Усть-Самарської фортеці, з низкою розташованих поряд населених пунктів. На правобережжі, крім Кодака, з середини XVII ст. поступово підіймався інший населений пункт міського типу – Новий Кодак (в орфографії кінця XVIII ст. й пізніше – Новий Кайдак, Нові Кайдаки), розташований на 17 км вище (по прямій лінії) за течією Дніпра.
Проблема класифікації статусу та сутності Нового Кодака як типу поселення (типології Нового Кодака серед населених місць Запорожжя) має чимало складностей та включає багато компонентів: юридичний, соціально-економічний, ментально-культурний. Ця проблема зумовлена не стільки недостатньою кількістю джерел (як бачимо, навіть короткий перелік визначень демонструє їх множинність), скільки різницею тлумачень поняття «місто» й населених пунктів міського типу на Степовому Пограниччі в різних державних, культурно-політичних та знакових системах та відповідно до різних культурно-історичних епох.
У джерелах XVIII ст. Новий Кодак зветься зовсім по різному: або «городом», або «местечком». Наприклад, в рукописному «Атласе реки Днепра» 1786 р. Старі Кайдаки названі «местечком», Нові Кайдаки – «городом» [1, с. 21]. Ця дихотомія увійшла й міцно закріпилася в краєзнавчій історіографії. Феодосій (Макаревський) називає Новий Кодак – Кайдак містечком та «городом» разом [45, с. 133 – 148]. Дослідники ХХ ст. воліють називати Новий Кодак XVIII ст. містом (Д.І. Яворницький, Ю.А. Мицик, автори «Палімпсесту» та ін.).
Важко вимагати від Запорожжя середини XVIII ст. власного категоріального апарату визначення урбаністичних структур та їх сутності. Запорожжя не виробило власної урбаністичної традиції, навіть центри паланок звуться в документах слободами або містечками. Ми знаємо також, що на Запорожжі не існувало юридичного органа, котрий надавав би юридичний статус міста. Ймовірно, поняття «город» того часу на Запорожжі було спорідненим поняттю фортифікованого центру, але центру адміністративно-господарського впливу. Новий Кодак мав фортецю й був центром паланки, тому сучасники називають його «городом». Чітко віднести Новий Кодак до категорії міста чи містечка важко через невизначеність критеріїв. На думку Г.К. Швидько, «таким критерієм має бути характер організації економічного життя в поселеннях міського типу. Міста були осередком ремесла й торгівлі, адміністративними й культурними центрами... Містечки же в основному носили землеробський характер, і чимало з них з часом стали називатися селами. З селом їх ріднило основне заняття населення, з містом – форма адміністративного управління... планування поселення…» [47, с. 29 – 30]. Виходячи якраз із критеріїв, визначених Г.К. Швидько у її праці 1979 р., розвиток Нового Кодаку та його доля після заснування Катеринослава, дозволяє віднести його швидше до містечка, ніж до міста. (Тому ймовірніше буде йменувати Новий Кодак містечком). Населений пункт мав фортецю й статус паланкового центру, мешканці переважно займалися господарством на власних земельних ділянках.
Але, думаю, не погрішить проти істини й теза, що серед усіх населених місць Запорожжя Новий Кодак інтенсивніше за всіх розвивався як урбаністична структура. Саме розвивався, адже російська фаза колонізації Степового Кордону захопила усі наявні соціально-економічні та культурні структури в процесі поступального розвитку. (Щоправда, повільний ритм цього розвитку запорозьких земель ніяк не можна порівнювати з ритмом маховику імперської колонізації в наступну історичну добу).
Новий Кодак перебрав функції центру засвоєння території Надпоріжжя після відновлення структур Запорозької Січі на її колишніх територіях у 1734 р., й досить стабільно розвивався як паланковий центр. Єпископ Феодосій (Макаревський) відзначав (без посилань на джерела), що у 1750 р. Новий Кодак «именуется паланочным городом», тут знаходилися полковник, осавул та військова канцелярія Кодацької паланки, соборна церква св. Миколи з двома священиками [45, с. 134]. Значення Нового Кодака обумовлювалося, на думку Л.О. Маслій, зручністю географічного положення на «битому козацькому шляху» [31, с. 169].
Поступово, крім адміністративного та економічного значення, Новий Кодак набув значення сакрального центру. У 1770 р. тут трапився випадок явлення чудотворної ікони Богородиці, що отримала назву Новокайдацької, котра в більш пізні часи зберігалася в Самарському монастирі [50, с. 63]. В 1773 р. Новокодацька парафія налічувала 7 священиків та 4 диякона, та охоплювала територію від Ненаситецького ретраншементу (район сучасного селища Волоське) до сіл Кам’янського (Дніпродзержинськ) та Романкова [45, с. 137]. У 1777 р. до Нового Кодака переведене Слов’янське Духовне правління [45, с. 138].
Ю.А. Мицик зазначив, що «Новий Кодак мав і свій герб із зображенням коня, що біжить степом. Між ним – схрещені козацькі шабля і стріла, а також символи вічності: сонце й місяць» [36, с. 27]. Якщо бути вірним правилам геральдики, то це зображення слід класифікувати все-ж таки як емблему, що зафіксована на паланковій печатці. Немає відомостей про те, що Новий Кодак мав герб. Герб затверджується державною владою, така інформація щодо Нового Кодака на сьогодні не підтверджується, а зображення на печатці й герб – це нетотожні речі.
У загальновідомих спогадах Микити Коржа, Новий Кодак, де він жив тривалий час, називається і «местечком», і «городом», подано також його опис: в обведеному ровом місті збудовано три дерев’яних башти: дві на берегу Дніпра, третя – на південній межі поселення, земляний вал з чотирма бастіонами, на яких вста¬новлені гармати. На гребені валів знаходилися кошелі з лози, наси¬пані землею [44, с. 52 – 53].
Російський дослідник, ад’юнкт та майбутній академік В.Ф. Зуєв, відвідавши Новий Кодак у вересні 1781 р. під час «вченої подорожі» Південною Україною, подав єдиний опублікований (крім М. Коржа) короткий його опис: «Селение сие стоит на берегу реки Днепра песками окруженное и мысом к реке выдавшееся, в котором строения очень довольно и домы все хорошие, в коих обитают из бывших Слободских и Запорожских козаков зажиточные жители...» [12, с. 250 – 251].
